Владислав Селезньов:  Думаю, у 2026 році ми так само будемо бачити повзучий наступ російської армії

Попри обмежені територіальні результати, російська армія зберігає темп повзучого наступу та продовжує перекидати сили між окремими ділянками фронту. Це створює додаткові ризики для оборони на Донеччині у разі вивільнення частини російських підрозділів після завершення окремих наступальних операцій. На тлі цієї динаміки формується загальна картина тривалої наступальної кампанії РФ із можливим розширенням бойових дій у 2026 роках.

Військовий експерт, колишній речник Генштабу ЗСУ Владислав Селезньов в інтерв’ю "ОстроВу" розповів про ситуацію на фронті станом на кінець року, оцінив наслідки боїв на Донецькому та Запорізькому напрямках, а також окреслив подальші плани російської армії на найближчі місяці.

— Як ви можете оцінити ситуацію на фронті станом на кінець року?

— Ситуація дуже погана. Безумовно, це пов’язано з тим, що ворог намагається максимально дискредитувати спроможність української армії у стратегічній оборонній операції. Я розумію, чому це робиться, адже Путін у такий спосіб намагається продемонструвати свою силу американському лідеру Дональду Трампу — мовляв, Російська Федерація може досягти своїх результатів або силою дипломатії, або силою російської зброї. Відповідно, та динаміка, яка є на полі бою, і є тим самим підтвердженням далекосяжних планів та амбіцій російського режиму.

— Якщо узагальнити, що росіянам вдалося за цей рік у стратегічному плані?

— У стратегічному плані весь цей рік вони безперестанно атакували. Тобто в той час, як українська армія перебувала у стратегічній обороні, російська армія вже перебувала у стратегічному наступі.

Звісно, територіальні здобутки у росіян відносно невеликі, особливо у порівнянні з тими втратами в живій силі та техніці, які понесла РФ. Але тим не менш, весь цей рік, 2025 рік, російська армія безперестанно наступала. Хоча це не є новиною, адже й увесь 2024 рік Російська Федерація робила те ж саме.

Фактично російська армія перебуває у стані стратегічного наступу, починаючи від середини жовтня 2023 року — від боїв у районі Авдіївки. Тому нічого дивного в цьому контексті не сталося. Ключове полягає в тому, що, незважаючи на численні переможні реляції російської пропаганди, територіальні здобутки для росіян є вкрай обмеженими.

Так, є певне просування в районі Покровська та Мирнограду. Є де-факто провал з іншого боку — наступальна операція росіян у районі Куп’янська. Є певні територіальні здобутки на півночі Харківської області та в окремих районах Сумської області. Є достатньо кризова ситуація на території Запорізької області, особливо на її сході, в районі Гуляйполя.

На інших ділянках фронту говорити про якісь стійкі територіальні здобутки росіян не варто. Наприклад, днями вони проводили активні дії з форсування Дніпра, його устя, з метою захоплення деяких плацдармів та позицій біля Херсону. До чого це призвело? До збільшення масштабів російських втрат. Жодних територіальних здобутків там у ворога нема.

А ті ілюзії, які намагаються поширювати російські пропагандисти щодо ситуації в районі Куп’янська, навіть у частини їхніх воєнних блогерів викликають, як мінімум, нерозуміння.

— Якщо детальніше подивитися на ситуацію на фронті: що відбувається в районі Покровська та Мирнограду? Де-факто Україна втратила цю агломерацію?

— Де-факто це суцільна сіра зона. Я думаю, що варто дуже уважно придивлятися до інформації, яку поширює моніторинговий проєкт DeepState. От зараз я відкриваю Покровськ: ліва частина — усе, що південніше від залізниці — окреслено червоним кольором. Те, що північніше — це сірий колір. Тобто сталого контролю з боку української сторони над цією територією фактично немає. Те ж саме по Мирнограду.

Південний мікрорайон населеного пункту так само окреслений червоним кольором — це означає, що ворог повністю його контролює. Далі — суцільна сіра зона, де немає повного контролю ні з боку Росії, ні з боку України.

Але ключова проблема, як на мене, полягає в тому, що ворог поки має достатньо ресурсів для того, щоб продовжувати інфільтрацію своїх сил на території Покровська та Мирнограду. Ми маємо там досить обмежений ресурс і складну логістику для забезпечення наших підрозділів на цій ділянці фронту.

В принципі, я думаю, що ми вже можемо констатувати: зараз українська армія проводить ар’єргардні бої, маневрує в обороні, організовано виводячи підрозділи з окремих західних районів Покровська і Мирнограда.

— Наскільки це ускладнить подальшу оборону Донеччини? Навіть у разі організованого виходу з цієї агломерації?

— Ключове полягає в тому, що у ворога вивільняється частина ресурсів. Адже зараз Покровськ та Мирноград відволікають на себе чимало російських сил — близько 150 тисяч, про що раніше говорив генерал Сирський. Відповідно, щойно ця операція буде до кінця реалізована російською стороною, частину цих сил ворог зможе перекинути на інші не менш важливі ділянки.

Можливо, ці ресурси будуть спрямовані в напрямку Костянтинівки та Дружківки для посилення наступальних дій. Можливо — у напрямку Добропілля, щоб відновити статус-кво щодо контролю над визначеними територіями. Частина сил може бути перекинута в район Гуляйполя — і саме там ворог намагатиметься максимально ускладнити дії наших військ.

Я відкриваю карту — і бачу, наскільки кризового рівня там ситуація. Якщо Гуляйполе — фактично суцільна сіра зона, а наші військові кореспонденти, які працюють у бойових районах, говорять про контроль максимум над однією п’ятою населеного пункту, то проблема справді має місце.

Наші дії зі стабілізації ситуації поки що не дали можливості повністю стабілізувати фронт і мати впевненість, що вороже просування на цій ділянці буде зупинено.

Але знову ж таки — не єдиним напрямком все обмежується. Ми маємо проблеми на інших ділянках на території Запорізької області. Ворог активізував зусилля на Оріхівському напрямку, тисне на наших оборонців уздовж лінії Приазов’я — маю на увазі район Приморського. Тобто ситуація продовжує ускладнюватися, і Путін у такий спосіб намагається продемонструвати спроможність свого війська реалізувати політичні плани Кремля — у тому числі засобами російської зброї.

— Якщо росіяни постійно заявляють, що Донбас — їхній пріоритет, навіщо вони кидають сили на Запорізьку, Сумську, Харківську області?

— Відповідно до нової редакції російської Конституції, території Запорізької та Херсонської областей включені до складу Росії. Тому Путін і надалі наполягатиме на повному контролі над цими територіями.

Що стосується боїв на території Харківщини, Сумщини та перспективно — Чернігівської області: у травні минулого року Путін поставив завдання своєму війську створити так звані санітарні або буферні зони завглибшки 10–15, можливо 20 кілометрів для максимального убезпечення прикордонних районів РФ від ударів української артилерії та операторів дронових систем. Тому динаміка на території цих областей безпосередньо пов’язана з виконанням цього наказу.

— Які у Росії плани та спроможності на 2026 рік?

— Стратегічна наступальна операція російської армії буде продовжуватися. На великий жаль, попри наші зусилля зі знищення наступального потенціалу ворога, у Росії ресурси є.

У них працює ресурсна система без додаткового залучення механізмів часткової мобілізації: так звані "чмобіки" у достатній кількості прибувають на російсько-українську війну і далі йдуть у штурми — вони дають відповідний результат.

Російська економіка має відносно стабільні позиції завдяки продажу нафтопродуктів та газу за кордон. Відповідно, бюджет отримує необхідні надходження для фінансування військово-промислового комплексу.

Тож, думаю, у 2026 році ми так само будемо бачити повзучий наступ російської армії — як цього року і минулого.

— Ви вірите, що наступний рік може стати роком призупинення бойових дій?

— Зважаючи на заяви ключових російських політичних фігур — починаючи від Путіна, міністра закордонних справ та інших високопосадовців — російський диктатор планує реалізувати бодай першу частину плану так званої "СВО": повний контроль над Донецькою та Луганською областями. Але цим він не обмежиться — він буде рухатися далі.

Якби Путіна цікавили виключно ті території, заради яких він нібито починав війну, то зараз не було б ударів по Дніпропетровщині, не трималися б окупаційні сили на частині Миколаївщини, не здійснювався б ракетний і дроновий терор по Одеській області.

Очевидно, що Путін буде тиснути і сунути далі рівно стільки і настільки, доки сила української зброї його не зупинить. Інші фактори — будь то переговорний трек чи інші ініціативи, які мали б спонукати Путіна зупинити це вбивство — на нього  не діють. Лише сила зброї.

І тут ми маємо розуміти, що українська армія — цього року і наступного — буде доводити свою спроможність та зможе реалізовувати той самий кейс щодо нищення військової машини ворога, а також його економічного потенціалу.

Жодних інших варіантів немає, навіть незважаючи на досить дивну позицію американського лідера, який, по суті, грає в одну команду з кремлівським диктатором. Навряд чи вони разом зможуть перевести ситуацію на полі бою в режим стагнації. Війна і далі буде тривати, бо абсолютно очевидно, що вимоги Кремля є неприйнятними для України.

А отже, війна буде тривати доти, доки Україна матиме можливість захищати свою незалежність і максимально забезпечувати територіальну цілісність.

— А якщо теоретично Сполучені Штати і Трамп змінять політику в бік жорсткого тиску на Путіна — це може якось пришвидшити завершення війни?

— Думаю, що такі зміни відбудуться, але не раніше листопада наступного року, коли в США пройдуть проміжні вибори до Сенату та Конгресу. Гадаю, до влади прийдуть більш притомні представники американської політичної еліти — зокрема демократи — які змусять Трампа діяти більш раціонально та в такий спосіб чинити відповідний тиск на Володимира Путіна.

Трамп — це бізнесмен. Він у першу чергу цікавиться власними економічними інтересами та вигодами. Навряд чи його цікавить цілісність України в тих кордонах, які визначені міжнародно визнаними. Тому він намагається шукати якісь компроміси та домовленості з кремлівським диктатором.

Сподіватися, що тут і зараз є можливість впливати на ситуацію з боку американського Конгресу, мабуть, не варто — сили там поки не на боці здорової частини політичного класу США. Але чи зміниться це в майбутньому і чи вийде вичавити з нинішньої адміністрації якісь конструктивні рішення — я сподіваюсь, що певні зрушення врешті відбудуться.

В принципі, ці "качелі" з боку США ми спостерігаємо вже кілька років. Згадаємо першу каденцію Трампа, коли він займав абсолютно очевидно проросійську позицію. Цього разу ми бачимо те саме.

Але після завершення попереднього президентського терміну Трампа був період певної "відлиги", коли до влади прийшов Джо Байден, і Україна отримала достатню кількість ресурсів, щоб бути ефективною на полі бою. Наскільки раціонально ці ресурси були використані — це вже питання, на яке з часом дадуть відповідь історики та дослідники російсько-української війни. Бо є чимало суперечностей щодо цих моментів.

Але в будь-якому разі, завдяки цій зброї ми змогли зупинити російську військову машину та не допустити капітуляції України. А те, що Путіна цікавить не лише Донбас — це очевидно. Путін не зупиниться. Він часто повторює тезу, що Росія грає в довгу. А це означає, що його цікавить повний контроль над усією територією України. Його цікавить відновлення домінування над країнами Східної Європи — так, як це було до 1991 року, до розпаду Варшавського договору і тих процесів, які передували розпаду Радянського Союзу.